– Ім’я-то якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.

– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.

– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!

– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.

– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.

33. Пристрасті у Половинчику

Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.

– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!

Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.

– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.

– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!

Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!

Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.

А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..

– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.

– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав’язалась Іванкові…

– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.

Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.

Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.

Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…

– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.

– Мальви у нас на ту пору вже не було…

– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!

– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!

– А Маківка, лошичка Мальвина?

– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!

34. Така довга ніч

По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.

А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…