Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Павленко (2011)

– Все одно пуття з неї не буде! – вихлюпнувся з шеренги якийсь п’яненький солдатик. – Це я вам кажу! Я, Мішка Міщенков!

На п’яничку ніхто не зважав, тільки Софійка підступила ближче й придивилася. Це був двірник, чи пак дворянин Мішель! Міщенків старший син!

– Не буде пуття з панської породи! – белькотів собі під ніс. – Ця скотина слухала тільки свою дурненьку Юзю! Бідна Юзя подарувала її мені! Бідна Юзя плакала: “О Мішелю! Я ненавиджу свого підстаркуватого графа! Я тільки тепер зрозуміла, що люблю тебе, о Мішелю! Хоч ти вже одружений!” У-у-у, ці брехливі жінки! “Дарую Мальву тобі, о Мішелю! А чоловікові скажу, що пожертвувала конячку на фронт!” Потрібні мені ти й твоя бриклива конячка, що боїться кожного пострілу! “О Мішелю! О Мішелю!” – чи то перекривляв колишню наречену, чи то докоряв їй двірник-дворянин Міщенко-в.

30. Назрівають важливі події

Вечоріло, коли повернулась додому. У вітальні наввипередки з телевізором виспівував тато, з усіх сил забавляючи плаксія. А в кухні тихо жебоніли мама і… Сніжана, яка вже приїхала з села! Вони в чотири руки не стільки мили посуд, як перемивали чиїсь кісточки.

– Знаєш, я вперше побачила, що Міщенський ліс такий красивий! – мало не витьохкувала щаслива Сніжана. – Старі дерева мають особливу магію. А краєвиди! Хоч малюй!

– Міщенський ліс? А чому він так називається? – всунулась із запитанням Софійка.

– Софійка? А з ким це вона так пізно вештається?

– Я серйозно! Тітонько, це дуже важливо!

– Звісно, якби хто неважливий, ти б не гаяла з ним часу. І не тримала би півоній у вазі на почесному місці – кухонному буфеті!..

– Ну, тітусю! Я про ліс! – аж тупнула ногою.

– А я ж про що? Втім, чому він Міщенський, не цікавилась. Хоча варто. Ми он із Софійкою в Половинчику та-аке про Відьмин ставок почули!

– Розказувала. До речі, як будеш іще їхати в Половинчик, прихопи її знову, будь ласка. Вона геть захиріла в цьому Вишнополі. Ага, то що ж там у Міщенському лісі?

– Нічого, просто красиво там! – Тітоньчин голос вирівнявся.

– Аз ким ви туди ходили? – не приховувала цікавості Софійка.

– Вмовила колишню однокласницю!

– Її не Пустельницею прозивають? – лукаво замружилась.

– Софійко! Як ти можеш? – геть почервоніла Сніжана.

– І я раніше не помічала в тобі особливого потягу до пейзажів, – хитрувато докинула мама.

– Як маленькі! Змовились, чи що?

Прощаючись, вона зазирнула до вітальні й трохи попідкидала Ростика.

– Славку, в тебе можна позичити альбом якого-небудь живописця? – звернулася до тата. – Для ознайомлення!

Тато подав їй кілька лискучих фоліантів.

– Обживаєтесь потроху? – окинула оком кімнату. – Скоро й тут буде тісно!

– Таки ж тісно! – погодилась мама. – Ото тільки й волі, поки меблів нема. Речі завжди норовлять вижити з дому господарів!

Щойно зайшла до своєї кімнати, як почула, що з балкона її хтось гукає. Хто? Голос наче не Вадимів.

– Привіт… – побачила внизу… Сашка! – Ти чого?

– Спустись, є серйозна розмова!

Ой, яке все у нього серйозне! Намисто викупили, шоколадку з’їли, чого ще тут вертітись?

– Не забула? – прошепотів таємниче, коли зійшла донизу.

– Про що?

– Я порахував: через два дні, тобто ночі… Повня!!! – Його очі покругліли на все дрібненьке личко.

– Ти таки надумав? – Холодні мурашки побігли спиною, аж пересмикнула плечима.

– Могла б уже й вивчити, що я своїх рішень не змінюю! – Хлоп’як злегка образився. – Драбина

в нашому сараї вже підремонтована. Вліземо через кватирку ще завидна.

– Що ж, поживемо – побачимо! То я пішла?

– Стривай, а… а Чорнобілка як поживає?

– Чудово! Передавала тобі мурковітання!

– Добре! А… а що там Ростик?

Поруч на квітничку раптом щось зашаруділо. Серед пахучої матіоли та вже добряче помітного бур’янцю розігнулася чиясь постать.