Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Задихнувся німець, розпирає груди од радості. Зігнувся, до дірки в огорожі чкурнув, на подвір я проліз, до віконця, до віконця, як до води живої душа спрагла.

Перш за все цукерку з снігу взяв, у вікно зазирнув — нічого не видно. Наче й рипнуло, а оце підскочив — зачинене. Руку до очей приклав: чи є хтось живий у старій Орисиній хаті?

А у кімнаті біля вікна Маруся намисто коралове до грудей притискає.

— Отак і будеш до смерті заглядати, німцю, — шепоче. — Ніщо тебе від мене не віднадить.

Віконце ледь прочинила. Стьопка насторожився.

— Маруся?..

— Німцю, ти коли своїм малим імена вигадаєш? — чує.

— Маруся. — і сміється, і сумно — Марусю, чуєш… Ох і важко, як довго тебе не бачу.

Вікно відчинила.

— Не барися, бо геть змерзла.

І не спитав, чи там є хто у хаті, чи не підведе часом Марусю. Де там! Пірнув, мов у безодню. Хоч би хвилину поруч побути, хоч би торкнутися щоки, провести важкою долонею по спині чи просто… просто — хай вона дихає, а він слухатиме.

— Як дівчаток назвеш? — спитала.

— Чужі вони. — гірко.

— А чого ж носишся? — вона йому.

— У сироти хотіла здати.

— Он як! — аж потемніла од гніву. — Лиха… Лиха жінка.

Махнув рукою, мовляв, та нічого, якось справлюся. Усміхнувся їй:

— Марусю… Я оце хотів їх Маріями назвати: щоби, виходить, біляву Марійкою звали, а чорняву — Марусею.

Розсміялася, голову йому на плече поклала.

— Ні, Стьопо, долю не обманеш. Не буде для тебе у світі інших Марусь. Одна я. Єдина… — задумалася. — Назви їх Надія і Любов.

Наступного ранку бібліотекарка до світанку вискочила з хати, бо обіцяла допомогти матері відвезти у місто на базар яєць, сметани та сиру домашнього для продажу. До хвіртки дійшла — а що це за сліди з двору по чистому білому снігу? Не інакше, як злодюжки поживи шукали. Пішла по слідах. На вулицю, по вулиці у бік ставків, озирається — хтось під бузковим кущем стоїть? Відвернувся, цигаркою димить. Придивилася й остовпіла — так це ж Стьопа її, чоловік законний.

Підійшла тихо, зі спини кахикнула.

— Стьопочко… А чого це ти посеред вулиці.

Озирнувся. Наче злякався. Чи привиділося Тетянці.

— Зі ставка йду. Покурити зупинився.

— А-а-а-а… — та озирається. Біле… Біле скрізь. Чистим снігом, мов простирадлом усі гріхи прикриті. Тільки під Марусиним вікном натоптано.

— А я оце… — до нього,

Зиркнув.

— Нецікаво мені твоє. — І пішов до хати.

Льошка давно змирився з дивним Марусиним уподобанням — старою материною хатою — і навіть знаходив у цьому безліч переваг. Принаймні, коли після важкого дня голова повертався до нової хати напідпитку, а випивати з суто виробничих причин доводилося майже не щодня, жінка не довбала, і Льошка подякував жінчиній упертості: добре, що свого часу Маруся навідріз відмовилася продавати чи дарувати колгоспу стару Орисину хату.

— Краще Юркові буде, — сказала тоді.

Льошка навіть віднайшов таку собі романтику в їхніх з Марусею стосунках. Заскочить серед біла дня до старої хати, Марусю обніме, та його приголубить, нагодує, і він поскаче далі у справах. Хіба не романтика?

Та якось занесло Льошку в справах до районної ветеринарної лікарні. Бач, щеплення худобі зробили, а довідку для звітності не дали, і довелося голові кидати колгоспні справи і власною персоною вибивати ту довідку, бо вже й ветеринара посилав, і заступника, а в районній ветлікарні, бач, ніяк часу для рокитнянців знайти не можуть.

— Льошка?! Ординський?! — Головний лікар районної ветлікарні побачив Льошку і просяяв.

— Сьомка? Григор'єв? — Льошка одразу впізнав студентського товариша.