Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Німцю — серце в п'яти. Протверезів, наче хто його головою в колодязь. Малу обережно відсторонив та — до спальні. Увійшов, серце калатає, слово мовити боїться. «Та як це? — думки, як та мошкара. — За що? Хоч і чужі, та невинні… їх, бідолах, ніхто не питав, чи вони тут кому потрібні. Вискочили собі і жити хочуть. Як це?»

Тетянка сиділа на краєчку ліжка. Нічна сорочка незнайома. Нова, не інакше. Собі під ноги дивиться. Не плаче.

— Діти де? — прохрипів німець. Озирнувся, наче бібліотекарка пожартувала і просто сховала десь малих, аби йому нерви полоскотати.

— Вранці… чорнява щось труситися стала… Перелякалася я… Дуже… — Тетянка говорила, наче шматки від німцевого серця відривала. — Зібралася… До міста поїхала… Там лікарі… Там же медицина… Краща… Туди… А їм усе гірше…

— Обом? — насторожився німець.

— Обом, обом, — Тетянка повернула до чоловіка лице, трясла головою, наче допомагала запевняти — правду каже.

— І що?

— Привезла… А вони уже й посиніли… Вірус якийсь… Пізно кинулася…

Німець опустив голову. Брови гірку зморшку на чолі викарбували.

— Піду…

— Куди? — від ліжка скочила, очі долу.

— Як це куди? До дядька Івана, теслі. Хай не спить. Треба ж труни малі поробити, поховати по-людськи.

— Не треба, — прошепотіла ледь чутно.

— Як це? — ще більш насторожився німець. — Ми ж не німці які… У нас все по-людськи має бути. — Завмер. — А де… Де діти?

— У місті лишила. У лікарні…

— Як це? — Гнів очі червоним залив.

— На органи… — аж пискнула.

— На що?!

Померкло.

Як врізав Тетянці межи очі, та й перекинулася. Щелепи стиснув окуляри рукою тремтячою поправив, одежиною якоюсь у бібліотекарку жбурнув.

— Одягайся, паскудо! Поїдемо у місто! Дітей мертвих додому заберемо.

— Не можна, не можна. — труситься. — Я бомагу підписала.

— Я на тобі зараз так розпишуся, що й кісток не збереш! — гаркнув. — Вдягайся, стерво, бо голою потягну!

— Не поїду, не поїду. — Знай своє. Він її за волосся вхопив і потягнув з хати.

Сусідська баба саме надвір з відром вийшла, що у ньому було — вилила, чистої води набрала і вже до хати намірилася, аж бачить — рудий німець жінку за волосся з хати тягне та кулаками по спині підганяє.

— Боже, Боже, — перелякалася, у хату вскочила та з вікна визирає. — Що робиться? І хіба вона винувата, що знову дівки народилися? Бідна… Бідна Тетяна! Дав же їй Бог такого підлого чоловіка, як той німець гнилий!

Стьопка нічого не чув. До паркана бібліотекарку притис.

— Кажи, де та лікарня?!

Від жаху рота роззявила, губи трусяться.

— Немає, ніякої, лікарні…

— Як це? — німець геть усі слова розгубив. Чисто папуга — «як це» та «як це >'

— Не хворі були… — остаточно прибила.

Стьопку трусонуло. А в голові — наче хто смолу гарячу розвів і знай колотить, щоби не застигла, Дивиться німець навкруги — нема нічого, зникло геть усе, тільки чорні хвилі до нього спішать І верещить щось у тій чорнот тоненько, як би, приміром, малі дівчатка верещали. Хитнувся, жінку відпустив — вона і сповзла по паркану на землю. Скрутилася, як та гадюча і мовчить.

Стьопка спробував вдихнути — не виходить. Стоїть клубок у горлі. Ще спробував, аж запаморочилося. До бібліотекарки нахилився.

— Тетяно… Ти… їх… убила? — І боїться тих слів.

Бібліотекарка схлипнула, на чоловіка з острахом глянула, забелькотіла:

— Живі. Заради тебе усе… Своїх заведемо… Ларочкою, клянуся! Ні на кого більше не гляну, тільки тебе любитиму.

Німцю вже тієї балаканини — через край. Гаряча смола з голови у вуха, у горлянку, в очі. Відрубати б ту голову, бо вже зовсім нічо-о не розуміє. Жінку за руку схопив:

— Де діти суче твоє рило?! Правду кажи!

— Здала у дитбудинок. Щоби вони тобі очі не муляли.