Маруся пропекла Льошку чорними очима, стисла губи і повернулася до дзеркала. Дивиться на себе, намисто червоне коралове пальцями гладить, і Льошка по очах її читає — зараз! Зараз Маруся з думками збереться… Зараз! Не змовчить, відповість.

Льошка чекав чого завгодно — і що впаде перед ним на коліна і благатиме, щоби простив, і що, навпаки, розмахнеться і спробує дати йому дзвінкого ляпаса, та він її руку перехопить і все одно вимагатиме правди. Та Маруся вкотре роздивилася своє відображення і сказала через плече, навіть не обернувшись до чоловіка:

— Пішов геть з моєї хати!

— Що?! — не повірив Льошка.

Маруся поправила намисто на грудях і пішла до дверей.

— Як з сільпо повернуся, щоби і духу твого тут не було!

— Ах ти ж… — підскочив, за руку Марусю вхопив. — Кажи! Кажи правду, бо зничтожу!

— Треба було під хрестом на правду заприсягатися, а не у сільраді підписи ставити! — вирвалася.

— Ти мені на те дурне вінчання розмови не переводь! Я тебе за інше питаю!

— А за інше я перед Богом відповідатиму, а не перед тобою! — двері відчинила і пішла.

Льошка за нею, а біля хвіртки уже директор рокитнянської школи товчеться.

— Олексію батьковичу! А як з книжками? Дасть колгосп на книжки грошей?

— Вам що, у бібліотеці книжок не вистачає? — гримнув.

— Не вистачає! Як не вірите — самі перевірте. — І дає Льошці папірця. — Ось список необхідної літератури.

Того ж дня Льошка зателефонував до рокитнянської бібліотеки і, чисто як колись Поперек, сказав бібліотекарці неоднозначне:

— Тетяно? Щоби на місці була! Йду до тебе з перевіркою.

У порожній бібліотеці зависла курява, наче Тетянка спеціально поперекладала книжки і ті обурилися, що потурбували їх дарма, зашаруділи сторінками, здійняли пилюку.

— Оце, виходить, твоє господарство, — обдивився Льошка.

За всі роки свого рокитнянського життя він жодного разу тут не був. А нащо? Додому газети виписував — «Правду», «Радянський спорт». І журнал — «Тваринництво». Бухгалтерка як до родичів у Молдавію моталася, так обов'язково звідти книжки привозила. Вже ціла книжкова шафа у новій хан заповнена, тільки читати нема коли. Нічого… Юркові будуть Марк Твен із Достоєвським.

— Оце, виходить, твоє господарство, — повторив і поклав перед бібліотекаркою на стіл папірець з переліком літератури, необхідної для школи.

— Ану, глянь, Тетяно! — наказав. — Є такі книжки?

Тетянка пробігла очима список.

— І заглядати не буду, так знаю. Нема, — відповіла.

— А що тоді тут є? — роздратувався. — Дивлюся, людей повно… Всі аж рвуться книжки читати.

— Та чого… Заходять іноді.

— І що читають? — Для годиться спитав, бо уже все з'ясував і зрозумів — доведеться з колгоспної каси дітям на книжки грошики виймати.

Тетянка зрозуміла своє — про бібліотеку більше не йтиметься, тож з теплого місця її поки що ніхто не турне. очима у вікно стрільнула — хай би нікого до бібліотеки не принесло.

— Знаєш, голово, — сказала, — а в нас із тобою одна біда на двох.

Льошка на бібліотекарку зверхньо зиркнув, всміхнувся пихато — що ти мелеш, жінко?! Яка у голови з бібліотекаркою спільна біда може бути?

— То, може, вирішиш її за нас обох?! — навіть не поцікавився, про що мова. І вже до дверей, геть з пилюки бібліотечної.

— Стьопка мій… Німець. До твоєї Маруськи бігає, — встигла випалити.

Льошка як взявся за дверну ручку, так і закляк біля неї. До бібліотекарки обернувся, та думала — от зараз голова гнівом зійде, усе чисто в неї розпитає і таку карусель румунці з німцем влаштує, що все Рокитне здивується.

Льошка обернувся та як розрегочеться.

— Німець?! До моєї Марусі?! Та ти забери у Стьопки окуляри, на носа свого горбатого начепи і роздивися свого німця! На нього і баба Чудиха не гляне, не те що моя Маруся. Оце тільки тебе чорт поплутав. Теж мені! Знайшла Казанову в Рокитному!