— Марусю, годі скніти! Ти оце така неприкаяна, наче на тебе не нова хата чекає, а халабуда в степу! Збирайся уже, за годину машину підгоню! — не втримався Льошка.

Він заскочив додому з току на хвильку, щоб перевірити, як жінка лахи докупи збирає, а вона сидить, як засватана, і прозорі камінці перебирає. Усі новосели на руках устигли свої речі до нових хат попереносити, а Маруся тягне і тягне.

— А що сьогодні за день? — вона йому.

— Середа! — аж зубами рипнув.

— У четвер переїдемо, — відповіла. Камінці прозорі відкинула і пішла в кухню.

— Чому?! — за нею услід.

— У четвер на новому місці уві сні свою долю побачу, — каже.

— Якої тобі ще долі? А?! Чоловіка маєш, хату нову маєш, дитинка, сподіваюся, буде колись… Чого тобі ще треба?

— Та не сердься, — сковорідку на плитку кинула, газ увімкнула. — За один день нова хата не завалиться!

— Один день?! — розлютився Льошка. — Та ти мені другий тиждень голову морочиш — «завтра», «завтра»…

Змовчала. Очима пропекла і почала цибулю шаткувати.

— А пропадіть ви усі пропадом! — процідив Льошка і грюкнув дверима.

На вулицю вийшов, у колгоспного «бобика» вскочив.

— Випити маєш? — водія питає.

— Та ну… — не знає, правду казати «начальству» чи збрехати заради власної безпеки.

— Давай уже! — гримнув, півста заковтнув. — Поїхали!

Маруся провела чоловіка поглядом, відставила сковорідку з плитки і пішла до кімнати. Біля вікна відчиненого стала… Місяць од дня Стьопчиного весілля минув. Місяць, як Маруся червоного коралового намиста не вдягала. Закинула світ за очі, кришталь — на шию, як гой зашморг. Думала, звільнення, а воно щось… Оце і хату нову… З вікна лавки на вулиці не побачити. А німцю ж… Щоби до відчиненого віконця дійти, сто разів із сусідами поздоровкатися треба… Де вже ту цукерку на підвіконня покласти. Всміхнулася сумно: що там вигадувати! Не ходить німець під вікно! Як Маруся оженила його з горбоносою, так і перестав ходити. Забув! Забув… Правда і в тому, що сама вікна майже не відчиняє. А воно на краще! Хай так буде. Минеться усе. Минеться…

Від вікна відійшла, кімнатку поглядом вимела.

— А і збиратимусь!

Торби подіставала, стала складатися. Як вечір упав, Льошка додому повернувся. На речі спаковані глянув, здивувався:

— Так що? Переїжджаємо завтра?

— Я ж сказала…

Повеселішав.

— Останні припхаємося! Люди вже горілку п'ють на входинах, а ми…

— І ми встигнемо, — до чоловіка підійшла, принюхалася. — А ти, бачу, уже встиг десь набратися.

— Привід був, — збрехав. Не казати ж жінці, що розлютила до розпачу.

— То й лягай, а я ще гляну — раптом щось забула.

— Допоможу, — пнеться. — Разом ляжемо.

— Разом так разом, але до стінки повернешся і край, бо щось мене від запаху тієї горілки аж верне.

— Верне? Чого б це?

— А може, дитинка буде?

— Дитинка?! — засяяв. До Марусі підскочив, цілує, а вона відвертається, бо й дійсно, щось зовсім зле.

Льошка до вікна підскочив.

— Зараз як гукну на все село! Хай знають, що у нас. — рукою на щось тверде на підвіконні наткнувся. — О! Цукерка… — їй простягає. — Марусю! Цукерку хочеш?

Око недобре примружила.

— Викинь! Об'їлася солодкого. Мабуть, час і гірке скуштувати. — Хвилину подумала. — І вікно зачини. Буде ще усяка мошкара у вікна лізти!

Німець бачив, як Марусин чоловік викинув у темряву цукерку, як зачинив вікно і загасив у кімнаті світло.

— А воно й на краще, — пробурмотів, виліз з бузкового куща і поплентався до жінки. — Минеться… Минеться усе.

У четвер зранку Льошка з двома товаришами перетягнув до вантажівки торби з речами, які не які меблі та посуд, гукнув Марусі:

— Залазь! Вже їдемо!

— Ти їдь, а я пішки, — відповіла Маруся. — Чого мені кишки рвати у вашій машині?

— Точно, точно… — погодився Льошка. — Бережи себе… Тихенько йди, а ми поки усе розвантажимо.