Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

– Класно! Там нікого немає! – малий накинувся на піцу.

– Не поспішай так, – я кивнув на склянку з молочним коктейлем. – Запивай.

Хлопчак присмоктався до соломинки й із шумом утягнув у себе напій.

– Смачний?

– Ага.

– Добре.

Телефон знову завібрував. Цього разу телефонувала Єва. Я не встиг притулити смартфон до вуха, як із нього посипалися запитання:

– Як ви там? Усе гаразд? Що сказав лікар?

Теодор сидів із роздутими, немов у хом’яка, щоками, ритмічно працював щелепою та соломинкою перемішував піну й вершки у верхній частині склянки. Побачивши, що я на нього дивлюся, малий усміхнувся. Кілька зерен кукурудзи вислизнули з напханого піцою рота й покотилися столом, через що посмішка поширшала. Мені довелося затуляти того рота рукою, щоб увесь шматок піци слідом за кукурудзою не вивалився на тарілку. Я жартома посварився на сина пальцем, після чого прикрив долонею телефон і промовив:

– Твій лікар сказав, що в Тео епілепсія.

23

Одне з двох: або моя матір помилилася, або дитячий психоневролог Вікторія Наумова виглядала значно старшою як на свої роки. Лікарка була худорлявою, мала вузьке, стиснуте з боків обличчя, на якому переливалися мутною зеленню по-совиному витрішкуваті очі, й непропорційно довгий ніс. Чомусь вона скидалася більше на юриста, ніж на медика.

Я крадькома розглядав лікарку, доки вона аналізувала електроенцефалограму, записану в момент пробудження Теодора. Тео, раз у раз позіхаючи, сидів у окремому кріслі ліворуч від мене. Крісло було завеликим, так що малий, фактично, напівлежав у ньому. Я ним пишався. Малюк напрочуд відповідально поставився до наказаного мною перед візитом до Діагностичного центру: налаштувався так серйозно, що заснув за десять хвилини після того, як йому на голову надягли гумову сітку з кріпленнями для електродів.

Спливло п’ять хвилин до того, як Наумова відволіклась від енцефалограм і втупилася в мене круглими очиськами:

– Терпіти не можу дітей.

Я здригнувся, немов від уколу голкою, й зціпив зуби так, що впродовж кількох секунд не міг розтулити рота. Мабуть, на краще, бо психоневролог смикнула кутиками сухих губ, що, певно, мало означати посмішку, та пояснила:

– Зазвичай я відмовляюся проводити денний сон для дітей, які не досягнули п’ятирічного віку. Вони не розуміють, що відбувається, не слухаються, кричать, ревуть, і ми марнуємо час. Але ваш – просто золотце. З ним можна працювати.

– Що скажете? – я кивнув на роздруківки, що лежали перед нею на столі.

– Ви знаєте, чому ви тут? – запитанням на запитання відповіла Наумова. – Тобто вам відомі переваги денного сну?

Я заперечно похитав головою.

– В окремих пацієнтів епілептичні напади виникають уві сні. Сон змінює збудливість нейронів, їхню синхронізацію, а те, як розгортається перехід від сну до неспання, суттєво впливає на напади. Шляхом фіксації активності мозку під час такого переходу лікар отримує можливість із більшою вірогідністю визначити, чи загрожують пацієнтові напади, і, якщо загрожують, оцінити ступінь їхньої тяжкості.

– Тепер розумію.

Лікарка пересунула електроенцефалограми ближче до мого краю стола, повернула до мене. Я в них однаково нічого не тямив, тому звернув увагу на невиразні коричневі плями на вказівному та середньому пальцях правої руки й збагнув, що, попри молодий вік, Наумова – курець зі значним стажем.

– Епілепсії я тут не спостерігаю.

Я закліпав:

– Е…

Наумова знову смикнула кутиками губ. Її зелені очі нагадували мені напівзогнилі виноградини. Водночас захриплий голос, що різав вуха, й відверта, заледве не хамська манера розмовляти, через яку зводило м’язи від бажання скривитися, в ту мить здалися мені медом. По-моєму, я навіть усміхнувся.

– А як же те, що написав Паламар?