Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

22

За чверть години я гортав меню на Г-подібному дивані в Fashion Cafe, а малий роззувався перед входом до дитячої кімнати. Підійшла офіціантка, я зробив замовлення, після чого дістав смартфон і, півхвилини покрутивши його в руках, вирішив набрати маму. Динамік видав дев’ять довгих гудків, і тільки потім вона відповіла:

– Мироне? Що сталося?

Я рідко телефонував матері просто так, узагалі не пригадую, чи впродовж останніх кількох років хоч раз поцікавився її справами, а тому не здивувався, коли замість привітання вона розпочала розмову таким запитанням.

– Я щойно від лікаря.

– Що з тобою? – стурбовано, але без паніки.

– Зі мною все добре. Я Теодора водив. У нього підтвердили епілепсію.

– Це точно? – голос напружений, але рівний. Мама понад тридцять років пропрацювала в школі, де давала раду ордам школярів, чия сумарна кінетична енергія, виділена у перервах між уроками, перевищувала потужність невеликої атомної бомби, тож мало що у світі могло вивести її з рівноваги. – Він же ще такий малий, – з легким сумом додала вона.

– Мам, це точно. Я б не телефонував, якби мав сумніви.

– Були напади?

– Ніби ні. Ну, крім одного разу, якраз цього понеділка. Щось сталося на вулиці. Хоча, якщо направду, я не певен, що то було – чи напад, чи Тео просто… не знаю… впав. Це неважливо. У висновку з Діагностичного центру написали, що порівняно з попередньою ЕЕГ динаміка негативна, і от сьогодні лікар підтвердив діагноз.

– Ти ходив до дитячої поліклініки? Це там поставили діагноз?

– Ні. Єва повела малого до невролога в міській дитячій лікарні, звідти їх скерували в Діагностичний центр, але після ЕЕГ Єва не захотіла повертатися до лікарні. Лікарі не сподобались. Їй на роботі порадили приватного дитячого невролога, і сьогодні я був з Теодором у нього.

– Ти впевнений, що це саме епілепсія?

Запитання – попри те, що прозвучало ненав’язливо, – роздратувало мене:

– Мам, я ж сказав уже: так, упевнений! Переді мною папірець, на якому чорним по білому написано – діагноз: епілептичний синдром, і стоїть печатка невролога Василя Паламара. По-моєму, лікар не писав би таке, якби не мав на те підстав!

– Що порадив той Паламар?

Я наблизив до очей листок із діагнозом, щоб не помилитися, зачитуючи назву ліків:

– «Фінлепсин ретард 200», по півтаблетки двічі на день.

– «Фінлепсин» – як довго? Тиждень? Два? Місяць?

Схоже, я тільки в ту мить збагнув, як усе серйозно.

– Постійно, – говорив ледь чутно. – Поки лікар на основі чергової ЕЕГ не накаже припинити.

– Ти хочеш посадити свого сина на препарат від епілепсії, хоча не впевнений, чи був у нього напад?

– М-а-ам… – простогнав я.

– Мироне…

Злість почала виплескуватись:

– А що я можу вдіяти?!

– Для початку – не гарячкувати, – відпрацьовано-незворушним тоном відрізала вона. – Теодор ще малий. Більшість дітей переростає свої дитячі хвороби без усякого втручання. Коли тобі було стільки, скільки зараз йому, ніхто не знав про ЕЕГ, можливо, в кожного другого учня з твого класу була…

– Це епілепсія, мамо! – огризнувся я. – Її не переростають, вона або є, або її немає. – Я ще хотів додати щось на кшталт: «Пригадай себе у новорічну ніч півтора роки тому», але передумав.

– Ти не лікар, Мироне, щоб таке стверджувати. Не поспішай. Проконсультуйся з кимось іще.

Я мовчав, сопучи в смартфон і шкодуючи, що зателефонував. Хотілося якнайшвидше закінчити розмову.

– Де ти зараз? – озвалася мама.

– У «Чайці», на третьому поверсі. Повів малого на піцу. Він зараз у дитячій кімнаті.

– От і чудово. Будь на зв’язку, незабаром зателефоную.

Я раптом зрозумів, що вона намірюється зробити:

– М-а-ам, припини, не треба… – але вона вже натиснула «Відбій».