Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Марина Павленко (2011)

– Корівка бабунина так називалась. Висока була, тонконога, як ото нині з конкурсів краси! Дідуньо вміли вибирати худібку! Трави у нас на леваді були – по груди: там і випасалась. А що молока давала: три цебри в день! Тільки плакали бабуня над ним: “Що мені з того молока, як нема з чого й фунта масла збити?” – “Зате ж яка вона красуня в нас! Он череду погнали: чия корова найкраща? Наша! Квітка наша!” – кажуть на те дідуньо.

– Якби ту корівчину в місті побачили, то, гляди, мода б настала не тільки на псів у квартирах, – усміхнулася мама.

– Чи котів… – докинула Софійка.

– Тільки в голод мусили Квітки позбутись.

Бона саме не доїлась: телятка чекали. А вдома, як мої мама казали, хоч ляж та вмри. Ждати ніхто не» міг би й дня, – невесело скінчила бабуся.

– На м’ясо?! – похолола Софійка. Вона вже трохи знала життя.

– На м’ясо – не на м’ясо, – відказала за своїм звичаєм бабуся. – Повели на ярмарок та на пшеницю обміняли. У них-бо тоді вдома три цінні речі зостались: корівка, шафа і… коралі. Шафи ніхто й рушити не міг: сили не ті. За коралями бабуня кістьми лягли б. Мовляв, дочка в нас росте: дасть Бог, доживемо, в чому заміж ітиме?! То дідуньо мучились-мучились… До першої трави, кажуть, ще недалеко… І заради бабуниних улюблених коралів корівкою пожертвували!..

Бабуся зажурилась.

– Мало капусти, – обірвала невеселу мовчанку мама. – Голубців – аби на стіл поставити.

– Еге ж, зараз як немає тридцяти страв, то й не стіл! – засміялась бабуся. – Як не стачить на всіх, то гостям заспіваємо:

Ви, бояри-чужосторонці,

Не беріть по повній ложці,

Не пийте по повній чарці!

А беріте по половинці,

Щоб хватило всій роди-и-инці!..

Софійка перебирала крупи і ховала погляд: он як, виявляється, берегли намисто в родині!

13. Замість весілля

Ясного суботнього ранку Сніжана якраз приміряла готову сукню. Ось де справжня принцеса й переможниця всіх конкурсів краси! Невідомо, що було ніжнішим: дрібні трояндочки, розсипані по білому полю сукні, чи гарненьке Сніжанине личко.

– На шию візьмеш мій ланцюжок? – несміливо спитала мама.

– Ти прекрасно знаєш: там повинно бути дещо інше! – бадьоро відгукнулась тітонька. Потім так само бадьоро накинула плаття на плічка й почепила в найглибшому кутку шафи. – Хай чекає кращих часів!

Мама й бабуся мовчали. Переконувати – пропаще діло!

– Хоч пообідаєм та посидимо в сімейному колі! – утішав їх тато.

Обід був розкішний, як годилося б весільному, тільки без настрою. Валентин покрутився похмурою тінню і невдовзі зник. Ніхто й не затримував: почувалися перед ним винними і не знали, про що з ним розмовляти.

А по обіді Софійка підійшла до Сніжани.

– Тітонько, ходімте зі мною в одне цікаве місце.

– Радо щезну з цього бучного банкету! – охоче погодилася тітонька.

Ось і тюльпановий дворик.

– Знов ганяти того дурного м’яча? – кричала мати на хлопчика.

– Я трохи…

– Дополемо грядки, тоді підеш! Такий самий футболіст, як твій паршивий батько!

– Ма, ну чому він паршивий? Ти казала, що в нього тепер нічого для нас нема, а він, пам’ятаєш, цього четверга взяв та й приніс мені гроші на цирк!

– Бо йому й таке може стукнути в голову! Ти краще…

– Ма, вона!!! – звереснув хлопчик, угледівши біля хвіртки Сніжану.

Німа сцена – так би записали в якій-небудь п’єсі.

– Мало тобі його? Прийшла ще нас зачіпати? – процідила жінка крізь зуби.

Тітонька ошелешено дивилась на неї.

– Що, не встигли весілля відгуляти, а вже шукаєш? З тобою, бачиш, до самого рагсу дійшов!

Квартирою причарувала? Чи зарплатою? Може, не знала, що дитину має?

Сніжана спромоглася тільки заперечливо похитати головою…

– То заходь, побалакаєм, – охолола жінка. Вона повела Сніжану до хати, забувши і про сина, і про Софійку.