Тарас Петрович зупинився метри за три від авта, батогом замахнувся та я-а-ак лясне хряка по спині Хряк заверещав як різаний, у вікні заборсався, копитами землю на півметра відкинув, раптом завмер та як рвонеться! Тарас Петрович відскочив. «Запорожець» заскреготав. Хряк заверещав ще голосніше, смиконувся ще раз і раптом побіг геть із відірваними від «Запорожця» дверцятами на шиї.

— Ну, молодець! — зрадів Тарас Петрович.

— Тарасе! Куди діда покласти? — гукнула Ніна Іванівна, вказуючи на смирненьку тушку діда Нечая, що звалився під хатою.

Новина про сміливого хряка швидко подолала скромні рокитнянські простори, і на десяту ранку про втечу Тарасового свина знали усі. Малеча крутилася за партами і не могла дочекатися закінчення занять, щоби скоріш побігти у степ за село, куди, кажуть, дременув втікач з дверцятами від дідового авта на шиї.

На дванадцяту дітлашня висипала зі школи і дременула у степ. Тільки Юркові довелося додому йти, бо баба І'аня ще до школи взяла його за руку і попросила:

— Онучку… Я твому татку пообіцяла, що ти з села — нікуди. І що на того хряка дивитися? Зараз його притягнуть. Тоді й подивишся.

— А я до хряка! Я до хряка! — німцева руда Ларка показала Юркові язика і побігла наздоганяти малечу.

На другу дня село вимерло. Роботящі та нецікаві крутилися у хатах, інших інтерес загнав у степ, де розгорнулося справжнє полювання на відчайдушного хряка. Насуплений та сердитий на бабу Ганю Юрко сидів на лавці біля бабиного дому і ліпив зі снігу кульки, коли вулицею прочхала машина темного болотяного кольору, схожа на брудну «швидку допомогу». Юрко підвівся з лавки і пішов за машиною. Усе ж цікавіше, ніж на бабу дутися.

Незнайома машина зупинилася біля двору рудої Ларки Барбулячки, і четверо чоловіків у пальтах та хутряних шапках пішли до хати. Юрко притулився до огорожі і з інтересом дивився їм услід. Бач, яка важна! Люди якісь до них приїхали. Хотів побігти у степ, показати рудій Ларці язика і сказати що поки вона, дурна, за хряком ганяється, до їхньої хати гості завітали, та гостинців Ларці не перепаде, бо треба було біля хати гостей виглядати, а не степом гасати. Хотів побігти, та вже дуже чудна машина. Хлопець засунув руки в кишені добротної дублянки і заходив навколо авта. Усе роздивлявся.

Тетянка не побігла на хряка дивитися, бо, як спровадила Ларку до школи, а малих Надійку та Любаню до ясел, Стьопці стало гірше. Здавалося, німець, щоб дошкулити Тетянці, покинув реальністю, занурився у свій дивовижний світ і звідти, з невідомого та далекого, гукав когось сухими гарячими губами.

— І тут тобі не солодко, і там, мабуть, не краще, — констатувала уїдливо, спостерігаючи, як болісно стискаються чоловікові вуста як сльоза котиться по неголеній щоці, а брови карбують усе нові і нові зморшки.

Тетянка навіть хотіла бігти до фельдшера чи просити у господарстві машину, щоб відвезти чоловіка до лікарів, та згадала від чиїх рук тане Стьопка і передумала.

— Все одно не дасть, — сказала, міряючи своїм аршином усіх навкруги. — Як буде, так і буде. Не я його туди…

Згадала, хто чоловіка до Марусиної хати направив. Перелякалася. Ось зараз… зараз двері відчиняться, увійдуть суворі міліціонери і заарештують Тетянку за те, що свідомо чоловіка на погибель відправила. «Хай би, може, уже і помер, — зиркнула на Стьопку. — А то роздують. Одними розмовами не обійдеться!»

Тільки подумала — тук-тук у двері. Бібліотекарці і ноги віднялися. Усе! Прощавай, мамо! Відчинила — і язик віднявся: стоять перед нею люди серйозні й похмурі, шапки хутряні на потилиці позсували, Тетянку очима їдять.

— Тут проживає громадянин Барбуляк Степан Григорович? — один їй офіційно.

Головою кивнула.

— Де він зараз? Нам треба з ним поговорити.