Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

Орися ввійшла до кімнати, дістала з шафи коробку з-під цукерок, присіла біля столу, поклала її перед собою, чомусь усміхнулася й обережно зняла з коробки кришку.

— Оце б мені щастя, якби не горе… — Язика прикусила і на ліжко — зирк: чи не розбудила донечку часом.

На ліжку сиділа мала Маруся, терла кулачком чорні оченята, дивилася на матір.

— А чого це ти, Марусю, очі треш? — Орися їй. — Щось наснилося, доню? А, ходи до мами… Поцілую — і все минеться…

Маруся мовчки сповзла з ліжка, ступила два кроки до столу, на відкриту коробку глянула й заклякла — оце диво дивне, краса невидана, мрія чудесна…

— Чого це ти? — Орися їй знову. — Та ходи вже…

Мала Маруся ніби й не чує. Заворожено — на коробку відкриту, а там — розсипані червоні коралові намистинки. Звідки такий скарб? Як мама на буряки — так Маруся все чисто в хаті перебере, і жодного разу коробки від цукерок не знаходила.

До столу дійшла, поруч із мамою на табуретку всілася. а очей від намистинок відвести не може. Одним пальчиком до намистинки дотягнулася, торкнулася і врешті всміхнулася, на маму зиркнула — мовляв, не зникли, справжні-спражнісінькі!

— Бабусине намисто, — мама їй. Та викладає намистинки з коробки на стіл, нитку довгу з котушки відмотує. — Одного разу нитка розірвалася, вони й розкотилися, погубилися. Наче щастя відібрали.

Долонею грубою намистинки накрила. Маруся й собі — долоньку на намистинки поклала, прислухається. А мама далі веде:

— Е, ні, думаю… Треба щастя назад докупи збирати. Майже всі намистинки знайшла, а однієї — ніяк… А нині…

Усміхнулася. З кишені знайдену намистинку дістала.

— Рябій курці дякувати. Оце хотіла її сьогодні зарубати, а тепер — хай живе.

І — намистинки на нитку: клац-клац-клац. Маруся підборіддям у стіл уперлася, з намиста очей не зводить. Мама роботу закінчила, нитку зав'язала.

— Буде намисто. Бабуся казали — у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє. Може, й мені тепер…

Тільки намисто до шиї піднесла, а тут кури надворі як заметушаться. Орися намисто на столі лишила й до вікна:

— Куди?! Ану кш! Пішли! Пішли…

Від вікна та до дверей.

— От кляті кури!

Вискочила — грюк! Білий світ загасила. Оце тільки й лишилися в ньому — бідна кімнатка з вишуканим шкіряним диваном і дзеркальною шафою, мала Маруся біля столу, а на столі — диво з див, червоне, гладке, мов вовною довго поліроване, коралове намисто.

Маруся закусила губку, озирнулася й обережно простягла до намиста руку. Торкнулася. Ні… Не зникло. До себе потягла. А важке ж! Обережно від столу відірвала, на шию повісила й до шафи.

Стола перед дзеркалом… Очі витріщила, аж сльози бризнули: мамо рідна. чого ж ти таке щастя від Марусі ховала, чого ввечері, коли спати вкладала, не розкрила коробки, не показала хоч би одну червону намистинку, не повідала, як колись клята нитка не втримала важких кульок і розірвалася, тоді б Маруся часу не гаяла і кожного дня не тільки хату і двір обшукала б, а й усе село, певно, всі світи…

Маруся втерла сльозу і приклала долоньку до намистинок на грудях. Плечиком повела — ох і гарно! Вік би не знімала! Аж з двору кричить хтось:

— Орисю! Орисю! Бери вже свою румунку малу й гайда до клубу…

Маруся надулася. Чого це її румункою обзивають?

Історія Марусиного прізвиська почалася задовго до її народження. У Рокитному ще пам'ятають, як перед війною в хаті баби Параски з'явилося чорнооке дівча рочків шістнадцяти.

— Онука, — коротко пояснила стара Параска з двору, коли баби якось ішли вулицею, зупинилися біля її хвіртки та все роздивлялися, як нетутешнє, худе, аж світиться, дівчисько незграбно порається біля курей.

— І звідки така? — не стрималася котрась із жінок.