Молоко з кровю - Дашвар Люко (2008)

-
Год:2008
-
Название:Молоко з кровю
-
Автор:
-
Жанр:
-
Язык:Украинский
-
Издательство:Клуб Сімейного дозвілля
-
Страниц:97
-
ISBN:978-966-343-741-5
-
Рейтинг:
-
Ваша оценка:
Першій красуні на селі Марусі-румунці до пари став Льошка — розумний, красивий, успішний, — то й жити б їм як королям. І яке їй діло до сусіда, хирлявого рудого Стьопки-німця в поламаних окулярах? От тільки чомусь щоночі йде він до бузкового куща біля Марусиної хати, і щоночі вона відчинає вікно…
Дочка українського олігарха Олексія Ординського Руслана, 17-річна розумниця і красуня, яка ось вже 10 років не бачила батьківщину, тому що мешкала з батьками у Англії. Та раптом у неї спалахнули патріотичні почуття. Вона сказала, що хоче повернутися на рідну землю, щоб зробити для неї щось корисне. Їй було важко пояснити батькам, чому вона на це зважилася, але все ж таки вона досягає свого, і батьки відправляють її до Києва з чотирма охоронцями і грошима на покупку рідної землі. Їй пропонується земля, яка перетворилася на котеджне селище «нових українців». Але Руслана хоче землі, «оспіваної легендами»…
Молоко з кровю - Дашвар Люко читать онлайн бесплатно полную версию книги
— Німець! Ти чого дорогу заступив?! — горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.
— Голова… викликав, — вичавив Стьопка.
— То йди, трясця матері! — розходилася. — От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!
Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.
— О! Про вовка промовка, а він уже й тут, — змірив німця поглядом. — Заходь, Степане! Розмова є.
Стьопка напружився і ступив у кабінет голови. Окуляри враз спітніли, але німець побачив, що народу в кабінеті більше за трійцю, яка зазвичай виймала з рокитнянських відчайдухів душу.
Голова Старостенко зачинив двері й усівся за стіл. На стільцях біля приставного столика сиділи секретар парткому Петро Ласочка, лисий, як бубон, й уїдливий, як осіння муха, біля нього як і годиться голова сільради Панасюк — старий і вже до життя не дуже цікавий, навпроти Панасюка діловито перебирав папери Льошка Ординський у чистій, аж хрумтить, сорочці та пістрявій краватці, поруч із ним поправляв на носі окуляри зовсім незнайомий німцю, нетутешній чоловік. А біля відчиненого через літню задуху вікна… А біля вікна стояла Маруся, і німцю здалося, що вона бліда як примара, насторожена, сумна.
Льошка відсунув папери, встав з-за столу, підхопив один зі стільців, що вишикувалися уздовж стіни, поставив його перед Старостенковим столом посеред кабінету і вказав на нього німцю.
— Сідай, Степане.
Стьопка — як у яму могильну — бух!
— Та що це ти мені отут… Стільці ламати надумав?! — звів брови хазяйновитий голова. — Мало того, що оце соромиш Рокитне на увесь район, так іще і…
Стьопка підвівся.
— Та… відремонтую…
— Знаємо ми вас таких, — затуркотів секретар парткому. — Як на суботник, так не докличешся.
— Та… відремонтую… — і сів. Ноги не тримали.
Старостенко підвівся з-за столу, обійшов кабінет і став над німцем як кара Божа.
— Ну! І що нам тепер оце з тобою робити?
— Та робіть уже, що хочете, — голову опустив. — Можу нових стільців наробити, якщо вже.
— Та що ти за ті стільці мені отут торочиш?! — розсердився Старостенко. — Що ми, Стьопо, з тобою робити будемо?!
— Не буду більше. — прошепотів та на Марусю — зирк.
— Чого «не будеш»? — насупився Старостенко.
— Та… нічого… не буду.
— А я вам казав — негодяща кандидатура! — вставився секретар парткому. — Хіба таких треба на навчання коштом господарства направляти?! Ви ж гляньте — йому все байдуже. На селі знають — вдень німець під трактором валяється вночі на ставку рибу ловить. Оце і всі інтереси у людини. Ні тобі натхнення, ні бажання самоствердитися, нову професію опанувати чи нові знання у роботі використати. У самодіяльність не затягнеш. Честь колгоспу торік на районних спортивних змаганнях відстоювали, так усі хлопці рвали жили, а німець на лавці біля хати цигарку смалив. Зовсім негодяща кандидатура.
— Яке навчання? — не повірив Стьопка.
— А риби хоч багато ловиш? — спитав незнайомець, пропустивши Стьопчине запитання повз вуха.
— Отож! — розсміявся Льошка. — На ставок ходить, а риби упіймати не може.
— А на що ловиш? — прокинувся від старечої сплячки голова сільради Панасюк. — На макуху?
— Так! Годі теревенити! — гримнув голова. — Справа серйозна. — На незнайомця кивнув. — Поважна людина а району приїхала з рознарядкою. Маємо відправити рокитнянця на навчання.
— Я… не хочу з Рокитного… — почервонів Стьопка.
Голова зітхнув, потилицю почухав, важку долоню німцеві на плече поклав.
— А що робити? Мусиш, бо прийшла рознарядка на хлопця зі стажем роботи у господарстві. Оце перебрали — ти один такий.
— Не треба мені того… — ще дужче почервонів.
Голова насупився.