Зазирни у мої сни - Макс Кідрук (2016)

Я б узагалі забув про ту розмову, якби місяць потому сам не став свідком «провалу». У п’ятницю, 17 травня 2013-го, ми з Тео вийшли зустрічати Єву з роботи. В ту мить, коли блакитний Volkswagen дружини спинився перед під’їздом, Тео закам’янів, утупившись у точку за метр від свого носа. Я вмить осягнув, що мала на увазі Єва, коли говорила, що малюк неначе помер на кілька секунд. Я мусив кілька разів труснути хлопчика, перш ніж він отямився та сфокусував погляд. А вже за кілька годин – у ніч на суботу – повторилася історія з кошмаром. Теодор кричав уві сні й довго не прокидався.

Ще через день – недільного ранку – Єві зателефонувала моя мама. Власне, вона телефонувала мені, але я приймав душ, і слухавку підняла Єва. Мама ніби ненароком, поміж іншим, поцікавилася, чи я вже ходив із Теодором до невролога. Єва сторопіла та спитала, до якого такого невролога? Після чого мама розповіла про мою розмову з Вірою Іванівною, про те, що таке безсудомні напади, а також про те, на що вони можуть вказувати.

Після виходу з душу на мене чекало пекло. Єва налетіла на мене, немов розлючена тигриця. Репетувала й обзивала, не добираючи слів. Зрештою я не витримав й забрався з квартири. Злість, а ще більше огида до самого себе тупими кігтями дряпали зсередини. Всю ту неділю я провів у «ніссані» – переважно таксував, хоча ближче до вечора вимкнув рацію та просто кружляв містом, слухаючи музику.

У понеділок, 20 травня 2013-го, Єва взяла відгул і повела Тео до дитячої поліклініки № 3 на Грушевського. Як і передбачала Віра Іванівна, малого скерували в Діагностичний центр на електроенцефалографію. Я мало що знаю про той візит, оскільки дружина нічого не розказувала. Вона і малий повернулися додому після четвертої. На моє запитання про висновок лікаря Єва не відреагувала. Впродовж двох днів після візиту до лікарні вона вдавала, наче я скляний, ні на мить не затримуючись на мені поглядом.

У вівторок я відшукав у трельяжі протокол обстеження з Діагностичного центру та висновок дитячого невролога з поліклініки й спробував сам у них розібратися. Два аркуші А4 містили чотири абзаци малозрозумілого тексту про альфа-, бета-, тета-ритми, купу значень частот та амплітуд і ще щось про зміни в біоелектричній активності. Певна річ, я нічого там не втямив і зателефонував мамі, припустивши, що Єва мала відзвітувати їй про візит. Мама спершу вилаяла мене – відомо за що, – а потім запевнила, що, за результатами обстеження, невролог не виявив нічого загрозливого. Електроенцефалограф зафіксував підозрілі короткотривалі спалахи, нетипові для фонової активності мозку, – на електроенцефалограмі вони мали вияв поодиноких піків і комплексів гострих хвиль, – але, за словами лікаря, наявність такої активності не дає підстав говорити про епілепсію й необов’язково є ознакою зниження порогу судомної готовності. У певний віковий період таку активність можна розглядати як варіант норми. На мою згадку про нічні кошмари мама після паузи озвучила мені відповідь невролога: від нічних кошмарів ще ніхто не помирав.

Зрештою жодного лікування призначено не було. Лікар порадив спостерігати за Теодором і за потреби повторити ЕЕГ.

10

Уже в Америці я багато міркував про перші півроку після операції. Про розлади сну в мого сина та його сомнамбулізм. Ніяк не міг вирішити, чи були вони пов’язані з інцидентом під час операції. Чи виступали підґрунтям для подальшого загострення? Чи були інші причини, про які я не здогадувався? Не знаю. Можливо, думав я, поведінка Тео не аж така екстраординарна? Можливо, кожен другий малюк у віці трьох років проходить через щось подібне? Єдине, в чому впевнений: для всіх подій між груднем 2012-го та травнем 2013-го я ще міг дібрати раціональне пояснення, а тому прийняти їх, проковтнути та продовжувати жити далі.